Кукурудзяні млинці за весільний подарунок

Пам’яті голодомору

Катерина ніжно гладила долонями величезну яскраву хустку, подаровану Мефодієм на весілля. Яскраві квіти сумно поглядали на неї, наче просили: «Ні, не віддавай нас…» Але у куточку тихо скиглив Мишко, який згасав на очах.

Маленька Галя десь пропадала на полях, шукаючи колосся, що зійшло із випадкового зерна. Весна не принесла радощів, батько шукав хоч якійсь залишки зерна, щоб посіяти у вже теплу землю. Іванко наївсь квіточок із акації та тихо плакав від болю у животі.

«Більше не можу,» — подумала Катерина, згорнула хустку та пішла на ринок. Вона обережно йшла, ледве переставляючи пухлі ноги, несла свій весільний дарунок, щоб обміняти його на харчі. Дядько, який торгував кукурудзою довго видивлявся на хустину, розказував Катерині, що вона гроша ломаного не варта, нікому не потрібна. Катерина пішла до іншого торговця, до третього, намагаючись обміняти хустку на зерно, картоплю чи іншу їжу. Але над нею лише сміялися. Вона укрилася хусткою, сіла біля якогось возу та тихо плакала. Але сліз не було, не було сили кричати чи стогнати, не лишилося нічого.

До неї підійшла старенька жінка, пожаліла та запропонувала за хустку … склянку кукурудзяного зерна. Катя навіть не замислилася, віддала і похапцем рушила додому. Так! Вона зараз прийде додому, змеле це зерно, до кукурудзяної муки щось додасть, можливо полови, чи берестка настругає! Але уся її родина сьогодні буде із вечерею. А якщо розумно поділити, можливо їжі вистачить і на пару днів… Маленький Мишко зовсім охляв, Мефодій вже неодноразово говорив, що його краще вбити, ніж мучити голодом маленьке створіння, але Катерина усіма силами захищала тільце, у якому ледве жевріло життя.

На подвір’ї вона побачила щасливу Галю, яка запихала до рота пір’я горобця. «Що ж ти робиш, небого!»- зовсім стане живіт, помреш від тих горобців! І як ти їх ловиш? Галя тихо муркала, наче кішка, витираючи обличчя від останків створіння, яке пару хвилин тому ще необережно плигало по подвір’ю. «Мамо, — тихо сказала дівчинка — я нажувала Мишкові макухи та поклала до хусточки, він смоктав, смоктав та й заснув». Катерина кинулася до малюка, він спав, міцно тримаючи у роті хустинку із зернятком…

Катерина висипала зерно на стіл, роздавила його скалкою. Іванко так і норовив сунути у борошно пальця, та облизати його. «Скоро прийде з роботи татко, а ми з вами встигнемо напекти найдобріших кукурудзяних млинців!» Діти з радісними очами спостерігали за впевненими рухами матері, яка настругала листя та кори з берестка, роздавила й їх у ступці, змішала із борошном та замісила маленькі товстенькі млинці. Млинцями назвати ці дивовижні вироби було важко, але вони були їстівні, лишалося розтопити піч та спекти їх.

Катерина взяла дітей та пішла з ними до скирти соломи. Іванко просився лишитися, але Катерина була невблаганна. Боялася, що дитина наїсться сирих млинців й помре. Вони набрали прілої соломи, сухого гілля й повернулися радісно до хати.

На столі ворушилося щось велике й сіре. Біля кожного млинця сидів щур й швидко ковтав дорогоцінну їжу. Катерина кинулася проганяти щурів, кидаючи у них гілками й соломою. Діти плакали, а тварюки догризали їх дорогоцінні млинці, не звертаючи ніякої уваги на жінку, яка губила зараз останні сили. Іванко кинувся до столу, схопив шматочок млинця й швидко засунув собі до рота, незважаючи на те, що гострі щурячі зуби вже встигли лишити свою мітку на його руці. Галя тихо плакала біля Мишка, а Катерина билася у відчаю на підлозі, згадуючи яскраві квіти на хустці, які молили: «Не віддавай нас …»

Цю сумну історію мені сьогодні розповіла та сама Галя. Вона пережила голодомор, війну, але й сьогодні пам’ятає той відчай і страх голодної смерті…

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *