Уроки дистанційного…

Обережно… дистанційне навчання

Три місяці тому усі ми навіть і гадки не мали, який шлях доведеться пройти нашій освіті за цей час. Я із посмішкою сприйняла той виклик, який ми отримали від карантину. Зараз вже не до сміху…

Дехто спочатку вирішив «відсидітися у кущах», дехто розпочав активне навчання. Так чи інакше, але четверту чверть ми вчилися дистанційно за допомогою тих інтернет ресурсів, які змогли опанувати. І зараз, коли на різних рівнях ведуться розмови про те, яким є ефективним дистанційне навчання, хочеться просто вигукнути: «Схаменіться!» Не можна виховати ЛЮДИНУ за монітором! Чудова казка про Мауглі спадає на думку: хлопчика виховували вовки, і виріс хлопчик — вовк. А ким же стануть наші хлопчики та дівчатка, якщо дорослі вирішать, що дистанційне навчання таке суперове, що краще й бути не може?!

Авжеж, ніхто не бігає коридорами, ніхто не зриває уроків, незручних учнів можна просто відключити від мережі… Як усе просто: включив телевізор — і нехай дитина дивиться в цей екран! Шановні, останні декілька років нам активно розказували, як це не здорово! І ось тобі — приїхали. 6 уроків біля монітору чи телеекрану. Коли я побачила своїх учнів після карантину — здивувалася. Я чекала зустріти дітей, які відпочили від школи, такими вони звичайно поверталися до класу після канікул. А зустріла блідих, з темними кругами під очима юнаків та дівчат, геть виснажених двома останніми місяцями. Бо більшість з них намагалися вчитися, покращити свої оцінки у атестаті, практично цілодобово виконуючи індивідуальні домашні завдання.

Отже пишу зараз у віртуальний простір про наболіле, свої спостереження та висновки. Бо, як сказав мій випускник Юра, тепер вже відомий журналіст та майже телезірка, краще писати у сайт, ніж у стіл.

Зараз представники Міністерства із захопленням розповідають про те, що дистанційне навчання вдалося, і відтепер воно буде поєднане із традиційним. Мережеві ресурси цю думку формують на свій сенсаційний смак: традиційне навчання буде замінено дистанційним!

НІ! НІ! ЩЕ раз НІ! І це вам говорить вчителька із сорокарічним стажем, яка останні 15 років усіма способами вводила елементи дистанційного навчання у роботу. Бо мені самій було цікаво, я бачила з яким захопленням діти користуються інтерактивними формами роботи.

Ще далеко до карантину ми з учнями застосовували програму Plickers, користувалися можливостями LearningApps та інших інтерактивних ресурсів, дидактичні ігри розміщували на сайті, а GoogleClass мене ніяк не влаштовував, бо там можна було зареєструвати лише 10 учнів… Пройшов час, дякуючи Великому Гуглу classroom прийняла до себе усіх наших учнів, і усі наші домашки, журнали, уроки та завдання два місяці успішно зберігалися там.

До речі, згадала наш український ресурс «Щоденник», який активно впроваджували у дію десь у 2010 році. Там були закладені величезні можливості для дистанційного навчання, але у більшості шкіл він так і не прижився.

Дуже сподобався ресурс Edmodo, особливо після того, як молодий начальник департаменту освіти особисто провів тренінг для вчителів з метою навчити їх користуватися цим ресурсом. Правда, пізніше я таки повернулася до звичного GoogleClass. Розмови про те, що вчителі сам на сам залишилися із проблемою, не відповідають дійсності. Хто хотів, той вчився та знаходив можливості. Маса тренінгів просто заполонили віртуальний простір. Сайт «На урок» надав можливості усім вчителям, хто бажали, реалізувати себе, поділитися напрацюваннями, знахідками. Так, було важко працювати, але цікаво. Мені… Бо у мене є гарна апаратура (ще з тих часів, коли я вирішила заробляти гроші в інтернеті), у мене був необмежений доступ до мережі Інтернет, мої діти давно виросли та розлетілися по світу, а чоловік під час уроків пересувався по дому навшпиньках…

Але далеко не у всіх вчителів були такі можливості, карантин усіх відправив за грати власної домівки, де зустрілися, нарешті, і батьки, і діти, які бачилися звичайно за вечерею у кращому випадку. І уявіть собі, як можна пояснити трирічній дитині, що зараз у мами урок у Zoom, потрібно сидіти тихенько та не тягати кішку за хвоста під час уроку. Як закрити рота папузі, який активно бере участь у обговоренні, або заспокоїти молодшого братика, коли йому так необхідно саме зараз ( під час уроку) звернутися до свої сильного та розумного старшого, а того як раз «викликали до дошки»? Усі ці проблеми просто губляться перед найстрашнішою: ПРОПАВ Інтернет! І пишуть 11- класники листи вибачення вчителеві, що контрольна не грузиться, і вчасно не прийде!!! Або ще гірше — розбився мобільний телефон!

А ви пробували проводити урок, коли один з учнів упродовж 20 хвилин намагається зайти до віртуальної кімнати, а вона його чомусь не пускає… І дитина у відчаї просто «уходить» з уроку? Безперечно, ти надсилаєш йому конспект, але одна справа побачити, а інша — почути та зробити самому.

Взагалі то, головна проблема організації дистанційного навчання — це відсутність сучасних технічних можливостей, починаючи із швидкості Інтернет, закінчуючи потужністю комп’ютерів. Безперечно, можна працювати зі смартфонами, так і робили більшість дітей та вчителів. Але мобільний інтернет для нормальних уроків просто не годиться, навіть 4 G. А перевіряти дитячі роботи з екрану смартфону — це просто мазохізм… Колись читаю чергову контрольну і чую від чоловіка: «Що ти робиш? Чого ти у монітор дивишся, як курка на сідалі?» Я піднімаю очі, не розуміючи, що він від мене хоче, потім лише посміхаюся=))) Спробуйте почитати роботу, яка прикріплена боком, або взагалі «догори дрига»! Спочатку копіювала до комп’ютера, а потім зрозуміла, що часу йде неміряно. Отже — курка, то курка=))

Безперечно, я вдячна дітям, які терпеливо опановували разом зі мною можливості групи у Viber, навчилися працювати із програмою Zoom. Але для цього існувала попередня довга робота, коли ми навчалися розуміти один одного з півслова, з півдихання. До речі, саме зараз такими важливими стали навички коментування. І при цьому у групі більше за 10 учнів робота була вже неефективною, бо кожного хоча б пару разів на урок потрібно спитати, щоб навчити та зрозуміти рівень опанування дитиною теми.

Безперечно, телеуроки, запропоновані Міністерством освіти, стали гарним помічником для вчителів, які не обмежувалися лише домашніми завданнями. Можна критикувати якість цих уроків, говорити про некомпетентність вчителів, тощо. Десь там почули помилку, вже посипали багнюкою на голову того вчителя, який, можливо, вперше у житті стояв перед камерою. Та треба ж було, щоб цей урок подивився хоч якісь експерт, який би помітив проблему. Але не було часу. Голлівуд відпочиває у порівнянні із обсягом робіт, проведених по створенню навчальних фільмів — уроків. І ми це розуміємо.

Але. Ви самі, шановні дорослі люди, пробували сісти біля телевізора та зрозуміти нову тему від вчителя, який дивиться на тебе з екрану? Взагалі то далеко не на тебе, а у ту скляну камеру. І очі у вчителя такі самі — скляні. І він не зупиниться, і не скаже тобі: «Марійко, чого засумувала? А нумо, йди до дошки, будемо розбиратися разом!» Ні, Марійка із жахом дивиться в екран і розуміє, що нічого не розуміє. А ще як у Марійки є братик Андійко, у якого у цей самий час на іншому каналі інший урок? У вас, шановні, у кожній кімнаті по телевізору, чи комп’ютеру? А чи у всіх взагалі є по кімнаті на кожного, де можна хоча б сховатися на час уроку?

І все ж, це, безперечно, краще, ніж нічого.

Чудова думка — зробити якісні телеуроки за усією навчальною програмою, але це не панацея. Діти можуть рости дітьми лише у людському середовищі. Мої випускники задали запитання, як я дивлюсь на те, що деякі батьки хочуть перевести дітей на домашнє дистанційне навчання. Я відповіла однозначно — негативно. Школа — це не лише місце отримання знань, школа вчить головному: соціалізації, вмінню спілкуватися, жити і … (вибачте) виживати у складних життєвих обставинах.

Пам’ятаю, як у 2010 році ми сиділи на карантині два місяці, вчителі шили маски у незрозумілій кількості, а діти із тугою заглядали у вікна школи. Тоді одна дівчинка мені сказала: «Світлана Єгорівно, мабуть, комусь це дуже вигідно. Бо управляти дурнями набагато простіше, ніж розумними…» Я не знала, що їй відповісти на ці слова. Як і сьогодні не знайшла слів, щоб відповісти на обурення батьків щодо організації пробного ЗНО. Шість років я намагалася навчити дітей робити справу вчасно і якісно, планувати свої дії, щоб досягти цілей. І ось. Спланували. У п’ятницю отримали запрошення, у понеділок їм кажуть, діти не приходьте. Чекайте вдома 11 годин, буде вам завдання. Чекали… О 16.00 дівчинка мені пише: «У мене так кабінет і не відкрився. Може, це я одна така недолуга?» Ні, дівчинко, Не ти одна! На якихось сторонніх ресурсах давно вже опублікували зміст тестового зошита та відповіді на запитання, а офіційний ресурс «висить». І чого чекати далі?

Нам обіцяли, що випускники матимуть змогу у червні відвідувати консультації з метою підготовки до ЗНО. В результаті ми знову сидимо онлайн, навіщо тоді був цей зайвий місяць? Просто слів не вистачає, а емоції перетворюються у байдужість. Тому що випускники, вчителі та батьки залишилися сам на сам із проблемою підготовки до ЗНО. Будемо називати речі своїми іменами. ТРИ місяці у дітей не було нормальних уроків. Добре, якщо є репетитори, якщо вчителі тягнуть, як уміють, онлайн консультації. А якщо ні?

Хочу відзначити ще один дуже важливий аспект дистанційного навчання. Є діти, які навіть за умови нормального технічного забезпечення просто не можуть в силу своїх психологічних особливостей сприймати онлайн уроки. Їм, мов життя, потрібне живе спілкування, робота на дошці, спілкування з учителем очі в очі.

Досі боляче після розмови із випускником, який непогано знає предмет, але став просто ігнорувати уроки. На мої зауваження, що він за період карантину забуде і те, що знав, я отримала таке: » Я відчуваю в собі силу, ЗНО здам. А ось на цих уроках я точно, неначе дурник. Там не дочув, там не зрозумів, там не добачив, а спитати — сором. Лише нервую, ніякого результату.» Тож він просто вирішив влаштуватися на роботу. Хто, хто, а випускники під час карантину працювали, хто де міг: на будівництві, в інтернеті, на ремонтних роботах, при цьому намагаючись хоч якось встигати зробити завдання та отримати гарні оцінки. Дякую вчителям, які із розумінням ставилися до цього питання.

Через 9 днів за планом початок ЗНО. Я не знаю, що сказати дітям. Ми у звичному режимі практично щодня проводимо заняття, я вже перестала вимагати від них домашніх завдань, просто повторюємо, щоб не забути усе, що знали. У мене під вікнами на вихідних співають караоке у ресторані. Пляж повний повнісінький людьми, по вулиці не пройдеш, наче так багато ніколи людей не було в Полтаві. І лише школи — неначе вимерли. НІЗЗЯ!

Зрозуміло, що ця новомодна хвороба — не жарти, але нікому не ставало на думку, скільки нервових клітин загубили за цей час усі, причетні до випуску дітей зі школи? Що діти і батьки починають ковтати антидепресанти, а вчителі мовчки і безсило лаються самі до себе. Бо куди ж ми проти коронавірусу? Школа не приносить доходи до бюджету, вона не магазин, не ресторан, навіть не фітнесклуб. Можна тримати дітей і до серпня, і до жовтня. А чого? Хай собі сидять по домівках! Випускного балу, урочистого вручення атестатів (невідомо, коли ми їх взагалі отримуємо) навіть на відкритому повітрі — ні не можна. Покоління онлайн.

Мабуть, багато тексту і так.

Отже, головні уроки карантину:

дистанційному навчанню (далі Д.Н.) потрібно вчити у першу чергу вчителів, і терміново вирішувати це питання не на рівні самоосвіти, а на рівні професійної перепідготовки;

Д.Н. важливо поєднувати із традиційними методами з метою підготовки учнів до самостійного опанування знаннями у інформаційному просторі, але ні в якому разі не робити основною формою роботи з дітьми;

корисним Д.Н. буде для дітей, які часто хворіють та пропускають школу, варто подумати про систематичну публікацію матеріалів навчальних занять, можливості підключення відсутніх дітей до традиційних уроків онлайн;

дистанційні індивідуальні консультації ефективні для учнів, які мають навички самостійної роботи, зокрема при підготовці до олімпіад, конкурсів, тощо;

відео уроки можуть бути лише допоміжним методом вивчення матеріалу, оскільки відсутній зворотній зв’язок;

об’єктивність оцінювання знань при дистанційному навчанні викликає великі сумніви.

Так, світ змінюється після цього карантину, кінця якого ми на бачимо, але життя триває. Тож мрію про те, щоб мої випускники не відчували себе он- лайн у цьому житті, щоб у них були справжні екзамени і перемоги, справжній вальс і кохання, випускний бал і щасливе майбутнє життя. Я цього ХОЧУ, роблю, що МОЖУ, і сподіваюсь, що все обов’язкове БУДЕ!

Наше останнє спільне фото вже лишилося у історії.

АЛЕ! Далі буде!!!

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *