Щоденник і голуби (або як ми творили гімназію «Здоров’я»)…

Наш щоденник

Кожна школа має свій характер і власне обличчя. У нашій гімназії життя таке бурхливе, що не кожний витримує. І це стосується як дорослих, так і дітей. Спіймати усе: і науку, і спорт, і мистецтво не так вже і легко…

Але ми до цього прагнемо.

За багато років, спостерігаючи за нашими учнями, я зробила головний висновок: вони впевнені у собі. Інколи буває занадто=) Одна з причин: діти знають, що більшість вчителів завжди допоможуть у скрутній ситуації. Коли ми лише починали працювати над документами по гімназії, Віра Василівна запропонувала мені звернутися до Ніни Костянтинівни Павлової, яка працює у ПОІППО. Саме від неї я почула головну думку: «Людина здорова, коли щаслива. І, мабуть, головне у гімназії «Здоров’я» навіть не спорт, важливо зробити такі умови, щоб діти відчували себе господарями, були щасливими…» Це так перекликалося із моєю думкою, що школа повинна бути територією щастя! То ж я навіть трохи розгубилася. Не чекала почути таку думку від поважної людини, яка займалася ліцензуванням навчальних закладів. Віра Василівна формулює це трохи стриманіше: «Дитині повинно бути комфортно навчатися у школі..»

Той самий найщасливіший економічний клас!

Принципово ці підходи не відрізняються. Питання — зрозуміти, як до цього дійти.

Ми йдемо, як уміємо, зрозуміло, не все буває гладко, але помилки — це шлях до істини=) Слід зазначити, що отримала я тоді неоціненну допомогу у роботі заступника директора. І далі (як і традиційно у нашій школі) більшість ідей ми проводили через дітей, разом з учнями.

Навіть не пам’ятаю, що таке ми обмірковували…

Наша програма «Здоров’я» була закладена у малюнку (тепер їх називають інфографікою) «Квітка здоров’я» (зліва на обкладинці щоденника). А народилася вона під час одного з тренінгів з учнями та вчителями. Просто наші спільні думки несподівано органічно лягли у цю структуру. Через декілька років з’вилися такі предмети, як валеологія, основи здоров’я, ОБЖ. Діти вивчали наукові підходи до питання здоров’я, але наша Квітка лишилася актуальною!

Логотип ми робили на нашому першому маленькому ноуті=) Як я вже казала, провели спочатку конкурс. Отримали багато різних пропозицій, майже усі вони містили книгу і м’яч, або книгу і дельфіна (в залежності від виду спорту, яким займалися діти: плаванням чи ігровими). Багато було цікавих пропозицій зображення земної кулі. Я намагалася знайти спеціаліста, але ціни виявилися космічними на такі речі, отже ми зробили це самі! Вечорі Наташа, Слава, Ваня і Андрій страждали над ноутом, перебираючи усі можливі варіанти. Я тоді могла лише слухати. В результаті виник той логотип, який сьогодні знають вже усі:

Діти вирішили обрати кольори прапора. На раді гімназії логотип було затверджено, і представляти гімназію Європейській мережі шкіл сприяння здоров’ю ми їхали вже з ним. Колеги дивувалися, як нам вдалося об’єднати всю ідею: розум, силу та добро. А секрет простий — так бачили діти! Через багато років хтось із батьків запропонував Вірі Василівні за певну винагороду переробити логотип, але вона відрізала: «Це зробили діти, і він найкращий! Нашу гімназію по цьому логотипу знає не лише Україна але і Європа!»

Вже через чотири роки справа дійшла до щоденника. Хоча думку ми плекали давно. Питання (як завжди) впиралося у кошти. Отже влітку наша компанія почала працювати над ним. До Тимофія і Макса, приєдналася Наталка (вже випускниця), десятикласниця Лада і Альона. Підтримував нас і Ромка=)

Як я вже писала, комп’ютер ми на літо вивезли до мене додому (бо у школі відключено було світло) і на два екрани пару тижнів працювали над щоденником. Першу сторінку обкладинки розробила Наталка. Вона закінчувала школу у 2001 році — це був перший випуск гімназії, отже всю кухню знала зсередини=) Я працювала в їх класі лише рік, але ми встигли потоваришувати. Пару цікавих моментів згадуємо до цього дня=) У класі було дуже мало хлопчиків, а дівчата — просто красуні-амазонки=) Фонтан творчості і неординарності. та ще й класний керівник — Світлана Ярославівна, яка славиться неабияким почуттям гумору=) Я в 10-му класі прийшла до них із математикою, і ніяк не могла їх навчити робити усе вчасно.

На контрольній вони могли хвилин 25 оглядатися навколо, лише потім, зрозумівши, що я не дам списувати, починали працювати. В решті решт писали цілу перерву…Це мене просто інколи доводило до сказу. Нарешті, я попередила, що зошити не візьму, або просто порву… Наталка сиділа на першій парті і через 15 хвилин після дзвоника на перерву, я спокійно взяла у неї зошит і почала відривати листок. Народ із жахом покидав зошити мені на стіл… а ми з Наталкою стали найкращими друзями (потім вже і з класом)! І до теперішнього часу вона інколи досить критично аналізує мої імпровізації!

Наталка прискіпливо аналізує мої імпровізації=)

Інколи бували просто анекдотичні ситуації. У мене урок, але я знаю, що точно по дзвонику я повинна вилетіти на автобус, щоб попасти на чергове засідання. За п’ять хвилин до до закінчення уроку, не припиняючи опитування біля дошки, я починаю одягатися. Хлопчик на останній парті не зводить з мене погляду… І це коли на дошці відпрацьовується нове завдання! Я не витримую, і вигукую: «Дмитренко, ти що ніколи не бачив одягнену вчительку? Швидко очі — на дошку!» Секунда тиші, потім клас весь до одного обертається до мене на останню парту, і сміх заполоняє простір. Я з одним сапогом у руках також сміюсь і не можу зупинитися, зрозумівши анекдотичність власного вислову. Нарешті, усі заспокоїлися, настала тиша, повернулися до математики … і знов Дмитренко із ясними синіми очами: «Цікаво, як це очі — на дошку!». Усе, дзвінка за реготом не чути, я вилітаю на автобус! А ми потім частенько згадуємо цей випадок із посмішкою.

Трохи пішла у сторону=) Вибачайте=) Наша «творча група» збиралася о 10 і «витворяла», що можна було придумати до 15. Потім розбігалися на обід по домівкам. Мої чоловіки роз’їхалися: Саша до Канади, Коля до Харкова, Вова до Степанівки, а я залишилася сама на господарстві, в холодильнику були самі яблука, а ще у кухні півлітрова каструлька (решту посуду я віддала на село) і залишки вівсянки у пакеті. Все… Отже усі кутки мої квартири швиденько були зайняті моїми дорогими «окупантами». Скільки цікавих матеріалів ми тоді «нарили» — не передати. До речі, поки що без інтернету (!). Щоденник був яскравий, на кожній сторінці написи про здоров’я, цікаві поради, сторінки із фізкульт- хвилинками тощо. Робили від душі! Сьогодні отримала це фото від Тимофія=)

Виявляється, ще тоді у 10-му класі вони з Максом фотографувалися для мене=) Такий собі дарунок через 15 років. Я рада, що ми зустрілися=) І зараз ви тримаєте руку на пульсі, коли в мене щось виходить з під контролю!

Одного разу мене терміново викликали на міське засідання адміністрації. Діти лишилися у мене вдома на самообслуговуванні=) Я затрималася досить довго і повернулася вже біля п’ятої години вечора. Сподівалася, що той, хто буде виходити останнім, здогадається захлопнути двері. Ще у ліфті я зрозуміла, що відбувається щось не те. Біля моїх дверей стояв стійкий запах… їжі. В мене аж у голові запаморочилося. Відкриваю двері — картина маслом. Мої улюблені діти дружно сидять за столом на кухні і лопають вермишель із сосисками ( із маслом!!). На щастя, хоч тарілки у квартирі були=) Вермишель і сосиски вони варили у моїй єдиній каструльці у декілька заходів!! Із «шпичками», що у цій домівці можна вмерти з голоду, мене всадили за стіл і примусили з’їсти таку ж саме порцію, вона на мене чекала…

Коли, нарешті, щоденник було закінчено, ми усією дружною компанією вирішили відправитися на річку покататися на човні=) На один човен нас було забагато, а платити за два дорогувато, отже ми по черзі пливли на човні та чимчикували по берегу. Чудова вийшла подорож. До нас приєднався і Ваня, який вже з Харкова приїхав на канікули — крутий студент=)

До речі, він дуже образився, коли ще у жовтні прийшов до школи і застав у нашому кабінеті повно народу. «Еще и след не успел простыть…» — із смутком промовив він. Пізніше всі звикли один до одного і вже спокійно збиралися чаювати у трьох поколіннях.

У трьох, бо до нашої команди з 12 Б і 10А вже впевнено приєднувався 9А, спочатку через наукові роботи, а потім… нехай лишиться інтрига.

Спитаєте, при чому тут голуби? Як раз саме їх час. Щоденник ми до 1 вересня надрукували. Як ми не намагалися, але його собівартість вийшла досить високою, отже ми були вимушені сторінки друкувати у чорно-білому варіанті, але нашу шикарну обкладинку лишили без змін! Два роки ми користувалися такими щоденниками, а потім ціни зросли ще більше, і друкувати власний ми вже не змогли. Так він і залишився в історії=)…

Пару днів назад мені Тимофій прислав ще власні архівні фото, коли ми підписували щоденники на пам’ять один одному. Навіть видно пачку запакованих на підлозі під телевізором… Дивно, але в мене він не зберігся… Лише електронна версія обкладинки…

У листопаді мені виповнювалося півсотні (!) років. Було сумно і смішно, не вірилося, що це — я. Я замовила торти в учительську і для дітей, і пару ящиків бананів. За тортами ми побігли з хлопцями на великій перерві. Продавщиця, спостерігаючи за нашою галасливою групою, спитала: «Ви що в армію когось виряджаєте?!» На що почула дружнє: «Саме так!». Коли ми купували банани, чомусь інший вже продавець вирішив, що у нас весілля=)

Що сказати, був приємний день, я вислухала багато гарних побажань, але дві події примусили мене замислитися. Ще зранку, коли я підходила до школи о 7.30, світло у кабінеті вже горіло. Я відкрила двері і побачила практично весь 10А, вони зосереджено ліпили паперових голубів, не звертаючи на мене жодної уваги. Ці пташки «літали» біля підвіконня, над столом, вони були усюди… я не розумію, чому діти несподівано вирішили зробити мені такий сюрприз. Можливо, відчували, що саме в цей рік мені доведеться заново родитися… Так вони і літали аж до весни. А ще потім на уроці кожен подарував свій кольоровий із власним побажанням. Щось таке дуже особисте я отримувала лиши від своїх. Від тих дітей, де була класним керівником, і раптом… Було трохи соромно, я посміхалася і ледве стримувала сльози. Але це було ще не все! Мені хлопчики з класу урочисто вручили таке фото:

Коли я його побачила, то мимоволі сказала: «Все діти — це вже занадто… зветься культ особистості…» На що мені відповіли веселим сміхом=) Що лишалося робити, хіба що сміятися разом із усіма. Так, Оля права, пройшло 15 років, а кольорові голуби, як і альбом із дитячими фото 11Б, я зберігаю, мов дорогоцінну реліквію. Білі хтось прибрав до рук, коли мене не було у школі досить довго, як і дарунок 11Б — казковий малюнок гімназії на всю стіну. Мабуть, комусь завадили…=(

У це ж літо ми змонтували перший фільм про гімназію. Олександр Васильович став наче член нашої родини, так часто бував у школі із своєю камерою.

А я досить впевнено відправляла до нього монтувати фільм Тимофія і Ладу=) В результаті — після школи вони одружилися! І зараз у них дві чудові доньки! Кіно вдалося! Уривок з нього публікую=) Так ми робили гімназію!

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *