Ніч виконання бажань

Випускний – час пік, точка неповернення у дитинство. Діти чекають його з надією на доросле життя, сподіваючись вирватися нарешті зі шкільних пелюшок та з під батьківської опіки.

Батьки — з гордістю, та тривогою від розуміння, що їх чада відриваються від пуповини та вибігають прямісінько під колеса долі на дорогу життя, де стільки несподіваних поворотів, що й самі батьки досі набивають на них синці.

Вчителі… Неможливо описати ту какофонію  мелодій, яку співає мозок кожного вчителя, коли він випускає своїх дітей. Безперечно, це радість досягнення вершини, це гордість за перемоги, відчай від провалів.  Це шалена туга за останніми роками власного життя, що були наповнені гомоном дітей, які у цю мить просто йдуть у світ….

А у серці лишається шалена порожнеча, яку перші півроку після випуску ти намагаєшся заповнити новими (ще зовсім чужими) дитячими сподіваннями, посмішками і проблемами. І … коли стає боляче до неможливості, ти відкриваєш шкільний альбом, що працює, наче чарівний феєрверк, якій обпалює тебе почуттями і дає сили жити і працювати далі.

Яким буде він, мій фінішний випускний, я не замислювалася, бо стільки несподіваних подій звалилося нам на голову, що ми ледве встигали оговтуватися! І головною метою останнього року стало взагалі долетіти до фінішу. Цей рік нагадував мені біг з перешкодами. І якщо перший дзвінок нам вдалося зробити по чітко розробленому сценарію, який народжувався влітку щомиті, то останній…

 Його просто не було. Карантин забрав школу у моїх дітей за три місяці до закінчення. Ні тобі останньої класної години, ні підсумкових батьківських зборів… Навіть консультацій перед ЗНО у нас не було у стінах гімназії… Діти приносили книжки по одному у масках і з дивуванням озиралися навколо, не впізнаючи свій порожній і тихий рідний до болі клас.

Ну відмінити випускний, на щастя, не вдалося! Після ЗНО, яке ми пережили достатньо боляче, усі нарешті зрозуміли, що дитинство, наче сонячний диск  на небосхилі невтомно та неухильно рухається до горизонту.

І вже зовсім скоро ми не зустрінемося за шкільними партами, не почуємо дзвінка, і навіть класний керівник не буде нікого шикувати та виховувати…

Сценарій до випускного писали у режимі онлайн, проводячи своєрідні соцопитування, формуючи базу фотографій. А на першу репетицію зібралися у невеличкому кафе, до якого нас із розумінням пустила Ольга Володимирівна (мама Кирила). Відвідувачі із здивуванням слухали наші «дитячі» перли=)

Станцювати свій випускний вальс стало справою честі. І зробити останню ніч шкільного дитинства дійсно зоряною вирішили усі: і батьки, і діти!  Наталія Григорівна (мама Руслана) чітко сформулювала: «Досить розмов, призначайте місце та час репетицій!»

11Б  перебазувався з 19 кабінету до парку Перемоги, і його відвідувачам стало доступним безкоштовне щоденне шоу. Ми крокували під шалену музику з дефіле, танцювали романтичний вальс, намагалися вивчити по рядочку слів і… лишали фінальну пісню на потім.

Бо найдорожче те, що робиш самотужки. Якщо на першій репетиції мої діти трохи відчували себе незручно під поглядами перехожих, то потім ми жили у своєму світі! Важче за всіх сприймали репетиції ті, чиї мами раптом стали режисерами постановниками! Попервах вони намагалися «ставати дибки», але варіантів не було , і ми усі впряглися в спільну упряж.

Починали з дефіле. Мої хлопці категорично не хотіли тримати спини та рухатися під музику! Але вони не знали, з ким мають  справу! Лариса Іванівна (мама Лєри, теж моя випускниця, якою я від душі пишаюся) недарма мріяла стати актрисою. З неї вийшов прекрасний економіст, але свої акторські дані вона із успіхом реалізовувала у шкільному батьківському комітеті!

Лара ще сподівалася вийти на хореографа, який обіцяв поставити вальс, але нас проігнорували. «Ну що ми вальс самі не поставимо!?» — дивувалася я, нагадуючи їх випускний.  І тут її осяяло! Юля! Вона ж танцювала бальні танці! З цієї миті у Юлії Григорівни (мами Микити), яка дуже скромно поводила себе увесь час навчання сина у школі, несподівано виявився шанс навчити нас мистецтву, від якого мої спортсмени (борці, пловці, баскетболісти, волейболісти, стрілки, футболісти…) були, мабуть далі, ніж Земля від туманності Андромеди.

Дивлячись на її граціозні рухи, діти мимоволі почали танцювати. На те вони й діти! Вони швидко вчаться хорошому! ( Дехто зараз посміхнувся – згодна, не лише хорошому, усьому, що пропонує їм світ). Поки йшли репетиції Дмитро Дмитрович ( тато Саші) реалізовував ще один проект подарунків для дітей. І ми зустрічалися із ним за машинами, наче шпигуни! І це ще не все! У Лариси та Юлі ще стояла задача вивести на сцену із вальсом татусів! Після репетицій, діти ще вирішували якісь свої дорослі проблеми і на горизонті вимальовувалася усміхнена Вікторія Олександрівна ( мама Каті), яка під будь яким соусом вивозила ( буквально) мене з парку=)

Упродовж двох тижнів батьківська група під моїм керівництвом отримувала цінні вказівки щодо місця дислокації та часу проведення репетицій, а інша батьківська група, вільна від вказівок класної (про це я дізналася лише на випускному) нагадувала військову раду=) На одну із нарад випадково попала і я, коли Іван Микитович (тато Андрія) наголосив, що через півгодини я їду на нараду батьківського комітету! Тоді я зрозуміла, що у мене за плечима щось відбувається, і я вже далеко не єдиний диригент нашого оркестру!

Вдень ми проводили репетиції з дітьми, увечері зустрічалися батьки (про що я сном духом не знала), інформація прийшла випадково, але що чекати від батьків я навіть не здогадувалася!.

За три дні до випускного, коли майже усе було готово, ми раптово  зрозуміли, що не зняли фільм, який планували зробити ще у травні. Пісню ніхто не вміє співати і плюс записувати немає часу. Наші ведучі застрягли у Києві, а відео з першого класу категорично не хотіло відкриватися. Це було схоже на бомбардування перед битвою…

Але наша команда не вміє здаватися! Мозок розривався від ідей, діти чесно підкорялися усім режисерським примхам, приречено вивчаючи слова, які могли змінитися будь-якою миті.  Інколи із жахом дивилися  у камеру, коли я раптом виривала їх із гурту і казала: «Твої слова, посміхайся!». Лєра тихо шипіла, коли кадр доводилося знімати ще, ще й ще раз…, а час просто розчинявся у просторі! Вальс ми СТАНЦЮВАЛИ біля колон у парку Перемоги! І це було дуже символічно!

За два дні зняли кіно, знайшли нових ведучих, переписали відео на диск ( який благополучно так і не відкрився на вечорі). Я зрозуміла, що в нашому кіно ми двічі виходимо зі школи і треба перезнімати, це лишили вже на світанок!

Випускники  отримували документи у порожній школі в масках.

Директор побажала нам успіху і обіцяла із радістю зустріти колись у стінах школи вже дорослих випускників. Її бажання, щоб випускний цього року був зовсім не такий, як завжди, здійснилося на 200 відсотків. Сподіваюся, що і моїм дорослим дітям буде радісно повернутися до стін школи, зустрітися із вчителями, яким навіть  і подякувати віч-на-віч не змогли.

Ми тишком нишком окупували свій кабінет і розписалися на дошці. Діти сіли за парти і я зрозуміла, … що нікому не весело. Швиденько зняли перший кадр фільму про останню класну годину і вже під вікнами школи на відкритому просторі ( де страшний коронований вірус не зміг би нас дістати!)  із натхненням співали:

«Випускний!

Ми – ексклюзивні,

Сміливі, щирі, позитивні

Підкоримо Олімпи ми усі

Випускний

Колись робили перші кроки

Сім’єю стали за ці роки

І назавжди залишимось такі…» ( Дякую молодій вчительці Жанні, яка допомогла нам записати цей текст!)

Мами, як могли, підтримували, за що я була без міри вдячна.  

31 липня. 13.30 наближувалася точка неповернення. І дехто вже там, біля школи, під одинокою берізкою, яку пощадив зеленбуд , почав розуміти, з якою  шаленою швидкістю летить час.

Дівчата розбіглися по перукарям, дехто з хлопців продовжував мене діставати питанням, чи можна на випускний іти у шортах. Я гарячково перекладала дипломи, листи із 5 класу в 11-й, практичні роботи з 6 класу, привітання із 10… Сонечки із психологічного тренінгу у 7-му та 8-му , різні особисті записки дітей із класних годин, оди математиці… — усе по окремим іменним файлам!  Для кожного батьки заготовили спеціальні веселі дипломи, що нагадували особливі події, та характери наших чудових дітей.

Добре, що документи про освіту діти отримали у школі, бо на випускному кожен мав такий «пакет» подарунків з дитинства, що можливо було б і загубитися=)

Кухню шикарного дійства, що відбувається за кулісами випускного знають ті, хто його готував. Треба бути  готовими до будь-яких несподіванок. Але цей випуск – був справжнім випробуванням і для мене!

Екран категорично не хотів стояти на місці та крутився під акомпанемент кондиціонера. Фотозона, сяюча своїми золотими пластинами, норовила загубити цифру 2, і наш 2020 випуск міг у будь яку мить перетворитися у 200=) Не підключався звук до презентації. Нові ведучі були у справжньому шоку від сценарію, в якому їм потрібно було мене підтримувати. Довелося їм на допомогу організовувати дітей. Дівчатка забули передати звукооператору вчасно музику, імпровізації сипалися одна за одною!

Але у нас вийшло справжнє сімейне свято! Навряд чи з великої сцени я змогла розповісти про летючі капці та гороховий суп у їдальні, про те, як виносили з класу із партою мого впертого учня, або про пиріжки, які не варто переїдати вчителям.

Ми з посмішкою розповідали, як шукали на перервах хлопців, як писали пояснювальні за спізнення, як клеїли розбиту вазу, списували на перервах конспекти та виправляли мої помилки на дошці!  Руслан із відповідальністю грав роль лотереї долі, подаючи мені випадково обраний диплом. І як організатор завершив цей наш парад «Зоряних дітей».

І гітара, яка об’єднувала клас на перервах, коли я «прогулювала» уроки, тихо співала мелодію ніжності. Серед гостей я бачила усміхнені обличчя моїх дорослих випускників, які сьогодні вже самі були батьками, і відчувала себе захищеною, як ніколи. Ніщо не проходить без наслідків. Перші чотири роки ( з 6-го по 9-й клас ) я із таким захопленням пасла наших дітей, що останні два пролетіли наче на прокладеній ковзанці.

Моя боротьба за виживання стала каталізатором справжньої дружби між батьками. І несподівано для себе у цю ніч я випускала зразу два класи юних дітей  і їх дорослих батьків, які для мене лишалися такими ж юними, як їх діти.  

Фантастичний вальс відкрили дві пари батьків.  Олександр Олександрович та Андрій Віталійович наче пушинок крутили своїх дівчат – мам дорослих дітей.  Діти були неперевершені, і вальс лишився щасливим акордом нашого вечора.

 

Діти подарували батькам кіндер-сюрпризи, які трохи трошки підтаяли, але були такими ж несподіваними дарунками, як і самі улюблені діти.

Фінальну пісню співали усі разом, я здогадалася запустити на великий екран слова, й проблема тексту була вирішена. Мелодія «It`s my life»  на слуху і у дітей, і у батьків, і у старшого покоління! Отже ми співали голосно «душею»!

ВИ –ПУСК- НИЙ!

Це був вечір здійснення бажань…

Але я не очікувала, до якої міри.

Після закінчення урочистостей, нас (як і було заплановано) запросили вийти на свіже повітря. Я виловлювала своїх медалістів, намагаючись їх сфотографувати з медалями для фільму школи. Наталія Вікторівна ( мама Каті) якось тихенько підійшла і спокійно і впевнено повела мене до дороги. Я відчула якийсь підступний план, все оглядалася, чекаючи якоїсь події за спиною.

Але сюрприз чекав попереду. На дорозі красувався шикарнючий мотоцикл, і впевнений у собі байкер готовий був мене прокатити нічною Полтавою. І тут я забула про вечірнє плаття, про статус вчительки, про свій вік і плигнула на мотоцикл, наче неслухняна дівчинка, що намагається втекти з дому!

Я просто обожнювала мотоцикл у юності, так мріяла навчитися їздити, але чоловік після першої нашої спільної поїздки став білий, наче стіна, і сказав: «Ніколи! Ти ж Шалена! Хоч трохи голову потрібно включати за рулем!» Мотоцикл і гітара так і лишилися моїми нездійсненими мріями! І ось під оплески та спалахи смартфонів і камер я їду! Не знаю куди і з ким, але їду у ніч, наче у юності!  Вдячна від усього серця татам Андріїв Івану та Олександру (дозволю вже так собі їх ніжно назвати) за цю несподівану ідею. Як мені потім розповідали мами, усі дуже турбувалися, як я сприйму цю подію, а найголовніше, як  у платті залізу на мотоцикл ( до речі  настирливо підказували, що я гарно виглядаю у брючному костюмі!). Аж ніяк, яке там плаття! Застрибнула!

Повернення було під овації, і я отримала у подарунок  свій портрет!  Це був не просто натяк, а справжній план на моє «пенсійне» майбутнє: мотоцикл із гітарою!!! Я ніжно ( як могла) поцілувала свого чарівного водія і ледве не вибила собі око шоломом=) Із усіх сил  тримала величезний скляний власний портрет! При цьому навіть намагалася посміхатися! Картину вчасно із моїх «титанових» рук забрали чоловіки, а мені придумалося ще й вальс танцювати прямо тут на тротуарі. Поряд виявився Ваня, який прогуляв репетиції і в результаті загубив свою партнершу ( дівчат у нас категорично не вистачало). І хоча він тихо шепотів: « Я ж не вмію танцювати, Світлано Єгорівно»… Вибору у нього не було, декілька кругів ми досить впевнено провальсували.

Я вирішила, що пора закінчувати це дійство і треба рухатися назад до зали. Аж не тут то було. Світ став обертатися, наче у планетарії, а ноги чомусь не слухалися. Мабуть і позитивні емоції  інколи можуть  зіграти із нами несподіваний жарт! І як на диво поряд виявився Сашко, який ніжно, наче кришталеву вазу, довів мене до банкетної зали =) Я нарешті прийшла до тями, стала справжньою вчителькою і готова буда командувати парадом.

Але, парад рухався без мене. І я мабуть уперше відчула себе глядачем у залі… Мої дівчатка із мамами співали «Зоряну країну», чоловіки акомпанували на гітарі, а я згадувала свій випуск 2003 із їх маленьким принцом і долоньками.

Зараз кольорові відбитки долоньок моїх випускників 2020 були із ніжністю підшиті до класного журналу 11Б. А пісня лилася мелодією любові… І мені в цю ніч зовсім не хотілося говорити про цілі, які ми ставимо перед собою у житті, про майбутній вибір, про те, як потрібно вміти «Вигідно себе продати» ( на жаль грубо, але  актуальне питання).

Мені хотілося, щоб мої діти зрозуміли, як важливо мати у житті людей, які поряд с з тобою у важкі і радісні хвилини, якими чудовими можуть бути миті життя, і їх треба просто викарбовувати у пам’яті, повертаючись раз за разом для підтримки та наснаги у ті щасливі ноти любові.

Урочистий Влад разом із мамою Наталією Сергіївною вручав мені дарунок із квітами, а в очах плигали бісики, які нагадували про нашу останню жорстоку суперечку напередодні із-за все тих же пресловутих шортів! Ох!  І оті бісики були рідні-ріднесенькі!

Ніч проминула, наче мить. Мої намагання зняти на відео неповторні батли між дітьми та батьками виявилися несподівано зіпсованими. Усі відео були наче у прискореному мультику! І на світанку ми вже майже бігли до білої альтанки привітати той неповторний, перший у дорослому житті, світанок! Холодний ранок зустрів нас сяючим сонцем і чистим небом, усі хмарки сором’язливо збилися у купку десь на горизонті. На відміну від звичайного випускного на Білій Альтанці було класів 5-6, які також у цей день святкували свій випускний вечір.

Ми трохи позаздрили співучому класу, який стояв поряд, вирішили ще раз заспівати свою випускну! Мене закутали в ковдру з леопардовим принтом, і я нарешті дозволила собі трохи шампанського і вирішила поспівати спочатку дуетом із Мариною Анатоліївною (Юліною мамою). «Когда уйдем со школьного двора…» Виявилося, що слова другого куплету знала лише я.  Отже  впевнено далі продовжувала співати, із жахом дивуючись своїй сміливості.

Я взагалі то не співаю, як казала моя мама: «У нашій родині, лише у Свєти ведмідь по вухам добре потоптався!» Лілія Володимирівна і Віта Володимирівна  ( мами двох  Саш дівчинки і хлопчика=) ) здивовано  переглянулися. Уявляю, як постраждав їх музичний слух від цього «виступу». Я чесно призналася, що співаю отак сама взагалі то вперше, і у школі єдина трійка у мене була по музиці!

Діти лише посміхалися і з надією дивилися на горизонт.

 Сонце піднімалося над ним усе вище, кожною миттю нагадуючи, що чарівна ніч виконання бажань закінчилася. І полетіли  повітряні кульки із бажаннями у вирій….

Розпочалася нова сторінка життя, яку належало вже писати їм, моїм випускникам – дітям і батькам.  А я поки що не розумію, як житиму далі. Але сподіваюся, що усі вони залишаться у моєму житті, як і усі дорогі мені люди, з ким мене звела доля у школі – території щастя!

Ніч виконання бажань: 4 комментария

  1. Клас. Хтось з коментуючих плакав читаючи, а я весь час раділа. Раділа, що мрії здійснювалися не тільки в дітей і їх батьків, а й у вас). Оце леопардове манто амазонки, головний диригент дійства, а головне байк і байкерша в вечірній сукні . Це, щось таке феєричне. Ніч вдалася, дійство вдалося, вдалося шкільне життя цих, вже дорослих дітей. Всім бажаю лише довгого щасливого життя! Люблю вас

    1. Так, Надюш=) Ти права, куча приємних несподіванок=) А найголовніше — не потрібно було чипляти маски, і можна було бути самою собою=)

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *