Гітара, курка та чотиривимірний простір

Залишившись без класу та випустивши «Последних русских», я за задумом повинна була стати нормальним заступником директора. Пару тижнів після Першого дзвоника так і було…

Я чесно збирала календарні плани, підписувала документи, відвідувала уроки із крижаною порожниною у душі. Трохи радували малюки (6Б — економічний), у нас із ними була своя історія. Цих дітей я приймала до першого класу, коли була заступником у початковій школі. Потім ми з ними разом проходили через усі наші експерименти, починаючи від ходіння по гудзикам і закінчуючи моделюванням на математиці. Тож до шостого класу вони пройшли школу Антоніни Миколаївни у 1-4 класах, а потім з ними йшла по життю класний керівник Ірина Іванівна. Якщо потрібно було зробити фото щасливих дітей, ми йшли саме в цей клас, де наша «Програма «Здоров’я» працювала 100-відсотково! Я була так, десь поряд. Але ми дружили=) Дружимо й зараз із багатьма…

Найщасливіший клас=)

До одинадцятого нічого не змінилося, ніхто не знав, що від них чекати. Колись вже у 11-му на мій день народження вони з’явилися у мене вдома на 10-му поверсі. Як навмисно, в мене була повна хата хворих, і я їх навіть до квартири не могла запросити. У коридорі на поверсі стояли лантухи із будівничими відходами від сусідів. Хлопці гарно на них влаштувалися із гітарами і співали, дівчата пританцьовували навколо=))) Весело й сумно це згадувати, але так і було.

Гітара, що стояла на шафі у 24 кабінеті, після випуску мого класу стала своєрідним символом гімназії. Хлопчики з різних класів ходили з інструментами по школі, на перервах можна було почути гітаристів із самих несподіваних куточків. Потихеньку ми рухалися до народження нової традиції «Вечора гітари». Але вона народилася трохи пізніше, через рік.

Мені дали 10А клас. Взагалі то ми з цими дітьми були давно знайомі. Так сталося, що вони разом із Вітою Яківною (класним керівником) досить часто подорожували разом із нами. Але вони тоді були маленькі і «не мої», тож особливої уваги я на них не звертала. У 10-му їх класним став Валерій Миколайович. Це знов були «англічане», і математика у моїй інтерпретації «зажахала» їх із перших уроків… Якщо чесно, не усіх. Максим, молодший брат мого Івана, на уроці займався чим завгодно, лише не математикою. За пару тижнів у нього накопичилося декілька «хвостів» з теорем, які потрібно було здати!. Та ще… він у мене на уроці грав у «Хрестики нулики»!!! Тут я зірвалася! «Так, — прошипіла я,- тепер ти не вийдеш із мого кабінету, поки не здаси усі теореми! І усі домашки будеш робити під моїм наглядом!»

… Макс підняв на мене очи, посміхнувся, як це тільки було можливо, і випалив: «Нарешті!» Я трохи розгубилася і зовсім оніміла, коли о четвертій годині побачила його у себе в кабінеті з горщиком фіалок. Як з’явився у мене Тимофій, я не зрозуміла. Але вони дуже швидко зайняли свій простір, весь вільний час щось мудруючи біля комп’ютера. Допомагали вони усім вчителям, які зверталися до них надрукувати, зробити ксерокопію тощо. Тоді вже потрібна апаратура була в мене у кабінеті (сканер, принтер, ксерокс, комп’ютер для вчителів). Отже приміщення було трохи схоже на прохідний двір=))

Великі хакери!

За ними «підтягнувся» й весь 10А=) На перервах кабінет нагадував рукавичку, я інколи не зовсім розуміла, хто тут господар. Але усі були зайняті справою.

Дивлюсь я у книжку та й думку гадаю…

Саме з цим класом ми почали «розкручувати» МАН, зустрічати іноземних гостей. Дiти також пройшли через тренінги Світлани Володимирівни, та й самі були готові співпрацювати на різних рівнях. Саме з ними ми вперше зробили семінар — квест для заступників директорів. Десятикласники чудово справлялися із роллю паровозів — консультантів на станціях-локаціях.

Між іншим, ми відкрили власну … «Типографію»!! І почали масово випускати свої книжки! Тато Тимофія гарно знався у комп’ютерах, встановив програму corel draw, хлопці вчилися самі і намагалися навчити мене. Чесно кажучи, я дуже швидко усе забувала. Стільки кнопочок! Але я була спецом по Word! І в ньому вмiла творити таке, що їм і на думку не спадало! Коли ми зробили нашу першу книжку (склавши сторінки вручну), Тетяна Іванівна пішла з нею до інституту післядипломної освіти. Спеціалісти були у шоці, коли побачили наш «витвір», сказали, що так верстати книги — це все одно, що закатувати сонце руками! Ну, хто б його ще й позакатував! Нам навіть подарували маленьку програму, яка дозволяла розкладати сторінки тексту досить швидко, і ми усі потроху вчилися бути верстальщиками)

Перерва на чай

МАН набирав обертів, і наукові роботи ми також усі друкували у нашому методичному кабінеті. Кожен чесно чекав своєї черги на перевірку, а я не пропускала жодної роботи на конкурс, поки сама не вичитувала, наївно думаючи, що вони від того стануть кращими. Не знаю, як роботи, але я порозумнішала і вкотре переконалася, які талановиті у мене колеги! Я раділа, якщо могла щось допомогти=) Перші вірші ми друкували із Раїсою Іванівною та її ученицями.

11А з улюбленими вчителями: Раїсою Іванівною та Валентиною Миколаївною

Збірки збереглися у мене й до сьогоднішнього дня. Але віршам я присвячу окрему сторінку своїх записок. А поки що про Малу Академію! Зрозуміло, що проекторів тоді не було, тож усі плакати ми виготовляли власноруч, захищалися спочатку у гімназії, як годиться, а потім вже йшли до міста.

Оля захищає свою роботу із зарубіжної літератури

Як завжди катастрофічно не вистачало часу. Запам’яталося, як об одинадцятої вечора ми з Максом ще правили чиюсь роботу, відкрилися двері і на порозі з’вилася бліда, наче стіна, Світлана Володимирівна. «В мене комп полетів і нічого не збереглося…»- сказала вона. «Ось вам дискета (! це вам не сучасна флешка!), якщо зможете відкрити, вранці надрукуємо, якщо ні — завтра роботи не буде…»

Відкрили, надрукували. Робіт було багато (діти розумні, було з ким писати!) Вранці, коли вже склали усі, ми з Максом зрозуміли, що у власній неправильно надрукована титулка, і ще якусь помилку знайшли… Часу залишалося зовсім обмаль. Було таке почуття, що простір дзвенить у вухах… І далі сталося незрозуміле. Максим стояв із роботою в руках, а я відкрила шафу, щоб взяти папір. Наче, як завжди, відрила. Дверцята були з товстого скла. Я не знаю як, але воно тріснуло і усе цілком лишилося у мене в руці. Максим із жахом дивився на велетенський шматок скла, який я чомусь досі тримала, а у мене в голові проносилося купа думок із космічною швидкістю. Найголовніша: «Де в мене взялася така сила, щоб тріснуло товстезне скло, і чому я досі не впустила цей «скарб»!». Першим прийшов до тями Макс, він тихенько сказав: «Приїхали…» Взяв якийсь рушник чи папірець, не пам’ятаю вже, а потім звільнив мене від цього «подарунку». Далі ми не розмовляли, швиденько додрукували, з переляку навіть комп не завис, і фарба закінчилася лише на останній сторінці…

До речі, нарешті, ми з Максимом добралися до чотиривимірного простору. Мої казки про мишку чотиривимірну, наші з Олею напрацювання з кубиком, в решті решт, перейшли у фазу наукової роботи. Великих демонстраційних таблиць ми не робили, вирішили роздрукувати мобільну версію, вклавши ілюстрації до файлів. Так і пішли на захист. І ось, Макс, який на початку року грався у мене на уроці, під час захисту виринув, неначе чортик з табакерки і… посів перше місце!

З Тимофієм ми тоді писали роботу з інформатики, в якій я практично нічого не розуміла=) Він сам консультувався із керівником, моя задача була — вичитати помилки=) Андрій писав у коментарях, що читаючи пост про мій 11Б клас, він приміряв інформацію до своїх. І правильно, бо 10А був так само непосидючий=) Події мінялися, наче кадри у швидкому кіно: вистава — день здоров’я — захист МАН — диспут на тему застосування ненормативної лексики…

Після вистави з Любов Миколаївною

Насправді з ними ми продовжувати будувати гімназію і створювати нові традиції=) У травні ми зібралися у похід. Правильніше було б сказати — на дачу до Артема. У моїх архівах це називається «гульки». Компанія була весела, всі планували гарно відпочити=)

Треба сказати, що очікування навіть були не такі грандіозні, як результат! Ми чудово пограли вдень в усі ігри, які можна тільки було придумати!

Чекаємо їжі!

Увечері більшість заснула у дачному будиночку, але ті, хто були найстійкіші, стали грати у Мафію біля костра! Треба сказати, це була краща Мафія у моєму житті. Завдяки Тимофію, який знімав неміряну кількість фото, у нас є такий чудовий архів! Але він інколи дістає із своїх схованок зовсім несподівані кадри. Як цей, наприклад:

Вечірня каша=)

Ну і наша «мафіозна компанія», яка ще й сосиски жарила на вогнищі!

Дівчатка в цей час тихенько спали у хаті, тож на утро вони були свіжі, наче трояндочки.

І ніяк не могли зрозуміти, що сталося із їх однокласниками, які намагалися навіть грати у волейбола, але впали ща першою нагодою.

Я їх, безперечно, «підколювала». Що, мов, за туристи, збиралися йти на три ночівлі, а тут після першої склали лапки! В результаті дівчат ми відправили на автобусі додому із Сергієм Олексійовичем, а самі планували вертатися таки пішки! Нести рюкзаки важкі назад не було сили, намагалися вранці усе доїсти. І ось, коли сонце вже припікало на повну, і всі були впевнені, що їжі немає, Тимофій заявив розгублено: «А в мене курка копчена ще лишилася…!» Ми із жахом дивилися на курку та залишки консервів, якісь яблука і розуміли, що їсти геть нікуди…

Мабуть, це кращий кадр=)

Нас залишалося зовсім небагато, я зрозуміла, що й сама валюся з ніг, й «здалася», ми пішли на автобус… Напівсонні добралися до зупинки, під’їхав автобус, мене буквально туди поставили, і переповнений автобус поїхав далі. Хлопці лишилися на зупинці..

Мабуть, тоді я вперше відчула, що мене поберегли=) Хотіла вискочити на наступній, але автобус їхав до вокзалу без зупинок. Дякую, що хлопці всі мені зателефонували, що нормально доїхали додому=)

Так закінчився рік нашого знайомства. Влітку у нас з’явився шикарний план — зробити власний щоденник! Було перечитано купу літератури, підібрані малюнки, цитати. Ми провели конкурс на емблему наукового товариства Еврика та нашого Клубу Веселих Математиків! Літо! Стільки вільного часу… ! Але у школі відключили світло з метою економії (не тільки в нас — в усіх школах). Ми подивилися один на одного і … тихенько вивезли комп і сканер до мене додому. Одна кімната ще лишалася зовсім порожнею, там можна було працювати усій нашій команді! А ще на нас чекало кіно! Бо весь травень ми знімали уривки із Андрієм Васильовичем із центру позашкільної освіти, а тепер треба було монтувати…

Ну це вже буде наступна частина нашого романсу, який закінчиться, як годиться, останнім дзвінком…

11 А через рік після нашої подорожі=)

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *